Ірина Бойко, 13.06.2024 р.

Іноді закони в Україні приймають дуже швидко - півтора місяці від подання проєкту до направлення Президенту України на підпис. Може скластися враження про ефективність роботи народних депутатів.

Але при детальному ознайомленні зі змістом законопроєкту виникають сумніви.

Йдеться про проєкт Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту інтересів власників земельних часток (паїв), а також застосування адміністративної процедури у сфері земельних відносин» (реєстр. № 11150).

Під гучним гаслом захисту прав і впровадження адміністративної процедури в земельні відносини запропоновано доповнити Земельний кодекс України статтею 17-2 «Особливості адміністративного провадження в земельних відносинах».

І дійсно, сфера земельних справ доволі специфічна, в ній треба встановлювати правила, діючи обережно, щоб не нашкодити ані публічним інтересам, ані правам громадян. І так, щоб запобігти зловживанням, не допустити свавілля з боку влади.

Саме на такому підході ґрунтував свою позицію Конституційний Суд України у справі про скасування актів органів місцевого самоврядування, зазначаючи, що органи місцевого самоврядування вправі скасовувати свої раніше прийняті рішення та вносити до них зміни на підставі в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тим самим Конституційний Суд України підкреслив важливість встановлення в законі правил для зміни та припинення дії рішень органами державної влади та місцевого самоврядування.

Наприкінці 2023 року законодавчий акт, який врегульовує відносини між громадянами, бізнесом, з однієї сторони, і державною та муніципальною владою, з іншої, набув чинності. Закон України «Про адміністративну процедуру» запровадив найкращі європейські стандарти прийняття рішень владою стосовно особи. Ці правила є універсальними для європейської спільноти. В їх основу закладено гарантоване Хартією основних прав ЄС право на належне адміністрування.

Україна взяла на себе зобов’язання такі ж самі підходи впровадити і в своє національне законодавство.

У сфері земельних відносин це означало б, серед іншого, що при вирішенні питання про виділення громадянину чи бізнесу земельної ділянки влада має почути й людей, запитати їх позицію, якщо на цій ділянці, приміром, планується розміщення небезпечних об’єктів або будівництво споруд, що може ускладнити життя мешканців прилеглих територій. І щоб це було не на папері (провели громадські слухання), а із залученням саме тих осіб, яких ця справа зачіпає, і з можливістю знайти оптимальне рішення для всіх.

Або якщо земельна ділянка відведена з грубим порушенням закону, приміром, вона розташована навколо водойм, що заборонено законом, то таке рішення сам орган місцевого самоврядування міг би визнати недійсним, тобто припинити його дію і повернути земельну ділянку у власність громади. Ідея надати можливість самому органу виправити свою помилку або порушення закону виглядає доволі ефективним підходом. Натомість особа (громадянин, бізнес) завжди можуть звернутися до суду, якщо вважатимуть таке рішення незаконним.

Ще одне важливе правило – влада повинна мотивувати ті рішення, якими особі відмовляє в чомусь або покладає на неї обов’язки. Приміром, учасник бойових дій звертається до місцевої влади із заявою виділити земельну ділянку (як то гарантовано законом), а депутати голосують проти, тим самим приймають відмовне рішення. Чи може громадянин у таких чи інших подібних ситуаціях розраховувати на те, щоб влада пояснила своє рішення, навела мотиви? Так, цього вимагають не лише європейські стандарти, а й здоровий глузд. І виконання такого обов’язку владою (мотивувати свої рішення) певною мірою запобігало б свавіллю та беззаконню.

Крім того, важливо надати владі інструменти для ефективного управлінського впливу у сфері земельних відносин. Якщо земельна ділянка самовільно зайнята, то, спираючись на норми Закону України «Про адміністративну процедуру», орган влади самостійно, без звернення до суду, міг би вжити заходів для її звільнення. Або якщо земля використовується не за призначенням, то цей же Закон дозволив би уповноваженим органам застосувати до її власника (орендаря) заходи впливу, щоб спонукати його діяти згідно цільового призначення ділянки. І робити це влада могла б без звернення до суду.

Може здатися, що лише суд в змозі прийняти справедливе рішення і захистити власника. А тому у законопроєкті 11150 передбачено можливість оскаржити рішення влади у земельних справах лише до суду.

Проте варто сказати, що адміністративне оскарження теж може бути ефективним способом захисту. Особливо, коли йдеться про оскарження рішень і дій органів виконавчої влади, над якими є вищі органи, що могли вирішити конфліктну ситуацію. Чи розсудливо буде встановити лише судовий порядок захисту прав особи? Мабуть, ні. Нехай сама особа вирішує, який спосіб захисту (адміністративний чи судовий) їй більше підходить.

Чи це правильно лише через судовий розгляд визнавати рішення по земельним справам нікчемними або недійсними, як того вимагає законопроєкт 11150? Адже не обов’язково у справі буде конфлікт, щоб лише суд його вирішив. Так, нікчемним вважається рішення, в якому є очевидні значні недоліки, - не зазначено орган, що його прийняв, або не дотримана форма рішення тощо. Недійсним може бути визнано рішення, прийняте з порушенням закону, всупереч його вимогам.

Але ми знову не довіряємо виконавчій владі та місцевому самоврядування, всюди бачимо лише можливості для корупції та зловживань. Натомість, віддаємо ці справи на розгляд суду, обтяжуючи судову систему навіть тими справами, в яких й немає спору. Адже не завжди власник або орендар земельної ділянки, який отримав її з порушенням закону, оскаржував би рішення про визнання недійсним виділення земельної ділянки. Очевидно, що він би заздалегідь оцінив свої перспективи в судовому провадженні, усвідомлюючи протиправність оскаржуваного рішення.

До того ж, ми розуміємо, як довго може тривати судовий розгляд, навіть, аж поки справа в суді й не помре.

Отже, законопроєкт 11150 забороняє у земельних відносинах проводити слухання, оскаржувати рішення в адміністративному порядку, визнавати нікчемними та недійсними рішення без звернення до суду, залучати експертів і спеціалістів, самостійно органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування застосовувати заходи впливу для виконання особою зобов’язального рішення. Важко пояснити, чому ми хочемо обмежити сферу земельних відносин такими «особливостями адміністративного провадження». Начебто, захищаємо власника. Але здається, що захищаємо його від можливості усунути незаконність, протиправність. Ми прирікаємо суперечки у земельних справах на довгі судові процеси. І все це не про ефективність, розсудливість і добросовісність.

10 червня 2024 року Президент України застосував вето до законопроєкту 11150. Є надія, що в частині врегулювання адміністративного провадження у земельних відносинах законопроєкт буде приведено у відповідність до Закону України "Про адміністративну процедуру".

Якщо Україна втрачає життя захисників і захисниць, то українці повинні бути впевнені, що такі жертви не даремні, а Україна врешті-решт стане сучасною європейською державою. А для цього необхідно навести лад і в земельних відносинах. Рецепт для цього є, він у Законі «Про адміністративну процедуру». І не варто через так звані «особливості провадження» фактично змінювати загальноприйнятні для цивілізованої спільноти правила для земельної сфери.